Гора Камінь
У пасмі гір між Раховом і Косівською Поляною на горі Камінь є видолинок, названий Корито. Цей видолинок і справді подібний на величезне корито, видовбане в землі, — довге до двісті кроків, широке — понад п'ятдесят кроків і досить глибоке. У ньому росте густа соковита трава, а в ній — безліч золотоголового нечуйвітру, польових ромашок, запашного чебрецю, кущі жерепа та багато іншого зілля, помічного від різної недуги.
Люди довго боялися цього місця — земного корита. "Воно нечисте",— казали. Хто потрапив туди, то або зовсім не вертався, або приходив глухим і німим, забудькуватим. Лише одна-однісінька людина звідти повернулася здоровою...
Під вершиною гори на широкім полі, оточеному лісами, пас отару Василь Цюнюк, молодий, міцний вівчар. Під вечір, щоб відігнати почуття самотності, сів Василь під єдину на полі смерічку, вийняв сопілку і почав грати-вигравати. Та враз відчув, як по тілі пробіг мороз, а потім — жар. У цю мить хтось легенько торкнувся його плеча.
Під смерічкою стояла молоденька дівчина. Вона пильно дивилася на нього, слухаючи чарівну мелодію сопілки. Сукня на ній була біла, як сніг, і довга, до самої землі, тонесенька, наче павутиння. Крізь нього видно було красиве ніжне тіло. Обличчя дівчини пашіло рум'янцем, Дві довгі коси золотавого волосся вона перекинула на груди, а в руках тримала пучечок польових ромашок.
Побачивши красуню, Цюнюк перестав грати. Та вона попросила:
— Грай, мій любий, грай! Я прийшла, щоб слухати твою сопілку, відраду твоєї щедрої душі. Грай!
Дивно стало вівчареві: "Звідки вона тут? Пасовище далеко від села. І йти треба густими темними лісами... Не так вона одягнута, щоб крізь хащі пробиратися".
Вівчар грав веселої, тужливої, протяжної, дрібненької. Грав та милувався дівочою красою. Таку ще в житті не бачив.
— Васильку, — попросила красуня, — іди зі мною, я тобі щастя подарую!..
— Щастя? — перепитав.— А де ж ти його візьмеш? Спочатку для себе пошукала б...
— Я для тебе хочу!
Зачарований дівчиною, вівчар пішов за нею, забувши про отару, але не припиняючи вигравати на сопілці. А та немов виспівувала мелодію за мелодією.
Ідуть вони полем, зеленою скатеркою трави шовкової, піднімаються вгору і вгору.
"Може, заманює мене кудись? — похопився вівчар. — Куди вона мене веде?"
Глянувши на дівчину, помітив, що красуня не йде, а неначе пливе у повітрі. І трава не шелестить під її ногами, і квітки не згинаються.
Збагнув леґінь, хто вона, й перестав грати. Узяв його страх — хотів озирнутися.
— Не смій! — розгадала вівчареву думку. — Лихо тобі буде...
Мавка взяла його за руку й повела на вершину, і полем, і лісом, і знову полем. Коли вже були біля самої вершини гори, перед вівчарем пропливла завіса туману. Він нічого не бачив — ні дівчини, ні поля, не відчував запаху зілля, яке росло довкола. Тільки розумів, що його хтось веде, тримаючи за руку.
Прозрів лише у видолинку-кориті, де мавки збиралися на гулянки. Тут він побачив багато таких дівчат, як та, що його привела.
Мавки підійшли до легіня, запросили сісти на кам'яну лаву.
— Грай, легіню, грай! — просили. І Цюнюк довго грав-вигравав на калиновій сопілці, а дівчата-мавки слухали, слухали, потім пішли в танець.
— Гуляй з нами! Гуляй з нами! — запрошували. Потім узяли його попід руки і швидше від вітру закружляли в танці.
— Гуляй, легіню, з нами, гуляй! — повторювали.— Хоч котру з нас можеш покохати так, як Гафійку...
Гафійка! Його дівчина, мила серцю. Давно не бачив її, бо живе у селі. Одиначка в матері. "Що сказала б, якби довідалася про те, що я на гулянці у повітруль?" — майнуло в голові. А мавки своєї:
— Нащо тобі про неї думати? Вибирай котрусь із нас...
Після танцю знову сіли на камені, припадали до легіня. Кожна прихилялася до нього, пестила, вимагала від нього ласки.
Три доби Василь Цюнюк гуляв з мавками. За те, що потішив їх, дівчата-мавки пообіцяли відпустити його назад. Але й наказували:
— Не смієш говорити, легіню, де ти був, кого бачив і що чув, бо лихо буде...
Опівдні перед вівчарем знову проплив туман — заслонив усе навколо. Дівчина-мавка взяла вівчаря за руку і повела на те поле, звідки його приманила. Коли підійшли до смерічки, знявся великий вітер. Леґінь і не помітив, коли мавка покинула його й метелицею закружляла в повітрі.
Тільки тепер вівчар згадав про отару. Дивиться, а вівці пасуться на тому місці, де їх залишив. Що сталося з ним — не говорив нікому; боявся, щоб мавки лиха не наробили.
Не одружився він з Гафійкою — не пощастило. Вона покохала іншого й вийшла заміж за нього. Прожив дев'яносто п'ять років, але так і-не зазнав утіхи сімейного життя. Коли помирав, розповів, що з ним сталося за молодих літ на горі Камені, як не по своїй волі скорився дівчині-красуні. Тільки його одного відпустили повітрулі здоровим з їхнього зачарованого місця, яке й нині називається Корито. Коли б був озирнувся — став би глухим, німим, сліпим, бо за ним ішло страхіття.
...Тепер, хто прийде до того природного корита, дівчат-мавок не зустріне. Але почує — запах зілля, чарівний шепіт землі.
blog-vchitelya-muzichnogo-mistet.webnode.com.ua/zhittjevi-istoriji/legendi/
