І квіти плачуть
І квіти плачуть….
Не думала, не знала, не гадала,
Що квіти також плачуть, як і ми.
Поки сама я квіткою не стала,
Таке, якось наснилося мені.
А снилися мені сади чудові,
Де квітів було безліч й не земна краса.
І раптом я, серед краси цієї,
Красивою фіалкою зросла.
Я серед квітів цих найменшою була,
Росла, раділа і вдивлялась в небо голубе.
Яке мене завжди манило,
Мабуть тому, що я на нього схожою була.
Мене любило сонечко і бджілки,
Метеликів любила я.
Мені хотілося разом із ними полетіти,
Та облетіти всі ліси, поля.
Удень усе цвіло, життя буяло,
Ніхто і не здогадувавсь про те,
Що у ночі все раптом оживало,
Людьми ставали квіти всі.
І говорили квіти так, як люди,
Сміялися і плакали вони.
Але над ранок коли сонечко вставало,
Усе довкола вмить одну зникало.
Ніхто не бачив їхніх сліз ані печалі,
Усе вони скривали від людей.
Вони цвіли і радість дарували,
Вмирали, щоб народжуватись знов.
Таке мені одного дня наснилось,
А може ні, можливо все це правдою було.
Від тоді, я у квіти закохалась,
І вірю, в те, що квіти плачуть все одно.
16 листопада 2015 р. с. Софія, СНДМ
