Присвята батькам

Літа ідуть… І їм нема зупину.

Ніколи не вернути час назад.

Батьки старіють. Зовсім посивіли.

Але так само бачать в нас малят.

Ми ж вже дорослі. Зовсім самостійні.

Все рідше з запитанням біжимо. 

Не до порад – ми заклопотані постійно.

У вирі драм життєвих пливемо. 

Не дзвонимо і не питаємо, як справи.

Не приїжджаємо, хоч як вони і звуть.

Дорожче за батьків – пусті забави. 

Вони ж чекають… А літа ідуть...

Ти схаменешся. Але вже запізно.

Ти зрозумієш все. Та їх нема. 

Захочеш повернути час – не вийде.

І на подвір’ї їх давно уже зима.

Настане день – захочеш обійняти,

Притиснутись до рідної щоки І кожну зморщечку поцілувати,

Й сидіти, ледь торкаючись руки. 

Ти пожалкуєш, що не зміг сказати,

Відкривши навстіж серце, теплих слів.

Згадаєш посмішку ласкаву мами й тата

І кожен день, що з ними ти провів.

Вони пішли… Ніколи їх не вернеш. 

Лише в думках та згадках оживуть.

Літа ідуть... Немов колюче терня 

Самотністю до болю обіймуть.

Ганнуся Партизанка